Сообщества

 
10:47 19.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Цитата дня

Метки: цитата дня
 
10:32 19.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Усмішка

Світлина від Баба і кіт.

Метки: усмішка
 
06:07 19.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

19 червня: це цікаво знати

«Математика, медицина, фізика, механіка, музика зі своїми сестрами — чим глибше їх пізнаємо, тим сильніше палять серце наше голод і спрага»
Григорій Сковорода

За щоденним церковним календарем 19 червня вшановують преподобного Віссаріона, преподобного Іларіона, святителя Іону, преподобного Паїсія, преподобного Іону, преподобних мучениць дів Архелаю, Феклу і Сусанну.

У селян зазвичай розпочинався розпал прополки. З цього приводу є приказка: «Прийшов Іларіон — дурну траву із поля вон». Наші пращури в цей поспостерігали за комахами: якщо жуки літають вечором, можна розраховувати на хорошу погоду.

Іменинниками 19 червня є:
Іларіон, Сусанна, Віссаріон, Фекла.

19 червня народились:

1867 — Євген Купчинський, український композитор, віртуоз-цитрист, диригент.

1928 — Євген Шерстобитов, український кінорежисер і сценарист. На кіностудії імені О.Довженка поставив фільми «Туманність Андромеди», «Юнга зі шхуни «Колумб» та ін.

Чи знаєте ви, що:

Омар – тварина, яка не старіє

У той час як люди і більшість тварин старіють, наше тіло перестає працювати належним чином: ми слабшаємо, втрачаємо репродуктивну здатність, з’являються зморшки та інші неприємності, такі тварини як омари володіють самовідновлювальним ДНК, що в принципі означає, що вони могли б жити вічно, якщо б їх так часто не виловлювали і не з’їдали, або якби вони не вмирали від хвороб і нещасних випадків.

Фермент, який має назву тіломераза, відновлює ДНК омара, дозволяючи йому жити не старіючи, і досягати величезних розмірів, як наприклад, рекордсмен Книги Рекордів Гіннеса, який важить більше 20 кг.

Цей фермент впливає на так звані «тіломери», які знаходяться на кінці хромосом і захищають хромосоми від зношування. Однак, кожен раз коли клітини діляться, тіломери скорочуються. З часом, тіломери стають дуже короткими, щоб захистити хромосоми і клітини втрачають здатність до поділу. Цей ефект вчені назвали Хейфліка. Фермент діє як розширення, відновлюючи довжину клітини і захищаючи їх.

Учені не виявили у омарів ознак старіння: ні втрати апетиту, ні змін в метаболізмі, ні зникнення репродуктивних здібностей, ні занепаду сил або здоров’я. І якщо омари і вмирають, то це, як правило, зовнішня причина.

На жаль, цей шлях до безсмертя абсолютно даремний для людей, так як у людей, клітини, які переходять межу Хейфліка, як правило, стають раковими. (З сайту cikave.org.ua)

«Рідна країна»

Метки: Календар
 
18:42 18.06.2018
Анастасия Бузько опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Знойные сюжеты" Фотографии степей юга Украины

В жаркие летние дни степные края Николаевской области приобретают особый шарм. Поля, птицы и пыльные дороги – все это можно встретить на южных просторах.

Именно такую подборку фотографий опубликовали в группе «Місто Миколаїв сьогодні», сообщает интернет-журнал «NikLife».

...

В серии «роад-фото» показаны «знойные» сюжеты, которые как нельзя лучше передают атмосферу июльской степи.

.

Фотограф поймал в объектив летящих аистов, запечатлел колосящиеся поля и уходящие вдаль дороги.

Метки: фото, украина, юг, степи, николаевская область
 
16:07 18.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Історія українця, який став одним із найкращих художників ХІХ століття

uaua.world

Його звикли називати російським художником, значно применшуючи вплив України. Це Ілля Рєпін.

Народився Рєпін у Харківській губернії і прожив на українських землях 20 років. Саме тут спочатку опанував акварель, а потім долучився до місцевої іконописної школи. Талант був очевидний, тож сім’я вирішує відправити сина до легендарної Академії мистецтв у Петербурзі. Так юнак з провінції стає її кращим випускником.

Після мандрів старою Європою, його тягне у рідне містечко Чугуїв. Тут пише портрети селян і ескізи для майбутніх робіт. Протягом усього життя Рєпін постійно повертатиметься до українських мотивів. Це й вечорниці, українські жінки і козаки. Останні прославлять художника особливо, а саме робота “Запорожці пишуть лист турецькому султану”.

Задум з’явився у 34 роки, а реалізувати вдалось тільки у 47. Художник ретельно підійшов до справи – вивчав козацьку зброю і одяг, постійно радився з українським істориком Яворницьким і ще довше шукав моделей. Вони тут непрості. Картину придбав імператор Олександр III за 35 тисяч рублів – просто гігантську суму.

Українські сліди бачимо й в іншій культовій роботі “Не чекали”. Якщо придивитися до картин на стіні, то помітимо портрет Шевченка. Рєпін любив вірші українського кобзаря. Коли вперше з’явилася ідея поставити йому в Києві пам’ятник, Рєпін запропонував одразу 4 проекти, плюс намалював його портрет.

Образ самого художника доповнювали його численні дивацтва. На вході до його дому висіла табличка “Прислуги немає. Знімайте пальта і калоші самі.” Посеред їдальні стояв круглий стіл з рухомою серцевиною, так щоб гості самостійно брали собі добавку, а не просили їм щось подати. А ще, будь-якої пори року художник спав при відчинених вікнах. У період лютих морозів прокидався з інеєм на ковдрі, але спокійно струшував його і бадьоро брався до роботи.

Не менше дивувала людей і скромність художника. Попри всі схвальні відгуки й величезні гонорари, сам Рєпін називав себе працелюбною посередністю.

В останні роки життя, коли художник вже жив у Фінляндії, він знову звернувся до теми України та запорозьких козаків.

Метки: Ілля Рєпін
 
11:32 18.06.2018
tatas опубликовала запись в сообщество Возможности УОЛ

Вопрос по выбору матраса

Добрый день!

Я внимательно прочитала статью Натальи по выбору матраса http://juganna.uol.ua/text/14590767/kak-vybrat-ortopedicheskiy-matras-vse-o-vidah-matrasov-i-ih-napolnitelyah/#com1837901, спасибо Вам огромное за такое подробное объяснение. Вы нам помогли определиться с матрасом для ребенка. Остановились на ортопедическом матрасе из льна https://happylen.com/detskaya-seriya/matrasy-bespruzhinnye-futon-kids . Хотелось бы узнать мнение специалиста, т.к. в своем городе физических магазинов не нашла где бы они продавались. Буду благодарна за отзыв.

 
10:43 17.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

11 "дитячих" слів, які повертають нас у дитинство

Дитинство – це як окремий світ. Зі своїми героями, цінностями і навіть словами.

Ми з командою coma.in.ua вирішили пірнути у спогади про своє дитинство і згадати, які слова найбільше асоціюються з цим безтурботним періодом нашого життя.

Село – найбільший, накрутіший дитячий майданчик.

Вулиця – місце зустрічі друзів.

Халабуда – невелике тимчасове житло дітей. Головні будматеріали – стільці, ковдри, подушки (на вулиці – доски, палки, лопухи та інші речі, які потрапляють на очі). Стоїть доти, доки не повернуться з роботи дорослі.

Ровер – він же велосипед. Чим більший і незручніший – тим цікавіше на ньому їздити. Улюблений варіант – “Україна” з рамою. Хто не катався під рамою, той багато в цьому житті не видів :D.


Пєстік – різновид вогнепальної зброї. Виготовлений на 100% з дерева. Кожен пєстік виділявся оригінальним дизайном.

Квач – дитяча гра, яка вчить швидко бігати.

Каша-Малаша – улюблена страва дітей. Головні інгредієнти – пісок і вода. Трава та інші спеції за смаком.

Калабаня – калюжа, яку неможливо оминути. Саме калабані стимулювали вибігати на вулицю, щойно закінчиться дощ.

Патик – чарівна палка, якою можна було робити все що заманеться. Бити бур’яни, гонити бабину корову, дражнити друзів, вистукувати мелодії ітд.

Бабай – злий, страшний дядько, якого обіцяли покликати батьки, коли ми втомлювали їх своїми патиками, халабудами, калабанями і тд.

Хованки – улюблена гра дитинства.

Метки: 11 “дитячих” слів, які повертають нас у дитинство
 
20:04 16.06.2018
Виктор Старков опубликовал запись в сообщество з Україною в серці

Большие собаки и маленькие детки: душевные фотографии малышей с их огромными защитниками и друзьями

Комондор. Фото: Andy Seliverstoff.

Комондор. Фото: Andy Seliverstoff.

"Маленькие детки и их большие собаки" — это душевный фотопроект Андрея Селиверстова, который провел четыре месяца в постоянных фотосъемках в окрестностях Санкт Петербурга. Из тысяч кадров Андрей отобрал сто самых выразительных на его взгляд фотографий, которые и вошли в фотокнигу с одноименным названием.


Лети с помощью волшебных ушей. Фото: Andy Seliverstoff.

Лети с помощью волшебных ушей. Фото: Andy Seliverstoff.

Мой лохматый друг Криспи. Фото: Andy Seliverstoff.

Мой лохматый друг Криспи. Фото: Andy Seliverstoff.



На самом деле Андрей Селиверстов (Andy Seliverstoff) уже давно занимается фотографией, но по его признанию, серьезно стал относиться к этому делу относительно недавно. А проект "Little Kids and Their Big Dogs" родился из любви фотографа к большим собакам, ведь у него самого есть лучший друг — немецкий дог. "Я всегда стараюсь проводить много времени с собакой которую собираюсь фотографировать, чтобы узнать лучше ее характер. У каждой собаки свой характер, своя личность. И мы часто распознаем в собаках те же качества, что есть и у людей, и именно это позволяет нам почувствовать с ними такую близость. И именно этот аспект стараюсь передать посредством своих фотографий".

Соревнуясь с тренированной щеткой для мытья полов. Фото: Andy Seliverstoff.

Соревнуясь с тренированной щеткой для мытья полов. Фото: Andy Seliverstoff.

Комондор - крутая собака. Фото: Andy Seliverstoff.

Комондор — крутая собака. Фото: Andy Seliverstoff.

Little Kids and their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff.

Little Kids and their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff.

Фотопроект Андрея Селиверстова.

Фотопроект Андрея Селиверстова.

Маленькая хозяйка большой собаки. Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькая хозяйка большой собаки. Фото: Andy Seliverstoff.

Не бойся, я с тобой..  Фото: Andy Seliverstoff.

Не бойся, я с тобой.. Фото: Andy Seliverstoff.

Скажи СЫЫЫЫЫР!  Фото: Andy Seliverstoff.

Скажи СЫЫЫЫЫР! Фото: Andy Seliverstoff.

Вечер на берегу.  Фото: Andy Seliverstoff.

Вечер на берегу. Фото: Andy Seliverstoff.

Проект Little Kids and Their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff.

Проект Little Kids and Their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff.

С моим лучшим другом.  Фото: Andy Seliverstoff.

С моим лучшим другом. Фото: Andy Seliverstoff.

Мой друг Ринго. Фото: Andy Seliverstoff.

Мой друг Ринго. Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькая Алиса (в коляске) и ее няня Шон.  Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькая Алиса (в коляске) и ее няня Шон. Фото: Andy Seliverstoff.

Вперед, к новым приключениям. Сенбернар Миша и Матвей.  Фото: Andy Seliverstoff.

Вперед, к новым приключениям. Сенбернар Миша и Матвей. Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькие детки и большие собаки.  Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькие детки и большие собаки. Фото: Andy Seliverstoff.

Ангелы-хранители.  Фото: Andy Seliverstoff.

Ангелы-хранители. Фото: Andy Seliverstoff.

На осмотре у ветеринара Тимофея. Фото: Andy Seliverstoff.

На осмотре у ветеринара Тимофея. Фото: Andy Seliverstoff.

Ипатьевский монастырь.  Фото: Andy Seliverstoff.

Ипатьевский монастырь. Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькая Лиза и ее Большие Друзья. Фото: Andy Seliverstoff.

Маленькая Лиза и ее Большие Друзья. Фото: Andy Seliverstoff.

Проект Little Kids and Their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff.

Проект Little Kids and Their Big Dogs. Фото: Andy Seliverstoff


Источник: Интернет

Метки: фото, дети, собака
 
13:10 16.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Посмішка

Світлина від Цинічний Бандера.
1
Метки: Посмішка
 
09:26 16.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

16 червня: це цікаво знати

Як хто посіє у юності, так пожне в старості.
Григорій Сковорода

У народі 16 червня вшановували Луку і зазначали, що з цього дня співочі пташки (крім солов’я та зозулі) закінчують співати, а Сонце йде вже тихіше.

Сьогоднішня народна прикмета підтверджується спостереженнями астрономів; щоправда у цей час Земля зменшує швидкість руху навколо Сонця.

А про погоду 16 червня говорили: “Якщо на Луку південний вітер – на врожай яровини, а північно – західний – на сльотаве літо, східний – на різні хвороби. Дощ же віщує врожай грибів”.

За церковним календарем 16 червня вшановують мучеників Лукілліана, Клавдія, Іпатія, Павла, Діонісія і діву Павлу, священномученика Лукіана, Максиміана, благовірного царевича Димитрія та Тупачевську і Кіпрську ікони Божої Матері.

Іменинниками 16 червня є:
Дмитро, Клавдія, Павло, Павла, Денис, Лук’ян.

16 червня згадують:

1578 – у Львові страчено Івана Підкову — (рік народження невідомий, Брацлавщина – 1578), козацького отамана, гетьмана, молдовського господаря в 1577 – 1578 рр.

Події 16 червня:

1848 — у Львові засновано культурно-просвітницьку організацію «Галицько-Руська матиця».
1934 — у Харкові відкрився перший з'їзд письменників України. Створено Спілку письменників України (СПУ).

Чи знаєте ви що:

Людина є єдиною істотою на планеті, що здатна говорити, а також усвідомлювати свою неминучу смерть. Все це пояснюється особливостями нашого мозку, пише ukrhealth.net.

Мозок людини поглинає 20% добового обсягу калорій. А це значить, що чим частіше ми використовуємо мозок, тим більше він поглинає енергії і тим сильнішим є відчуття втоми. Ось чому люди інтелектуальної праці можуть втомлюватися значно швидше, ніж ті, хто виконує фізичну роботу, хоча це і здається парадоксальним.

Мозок людини на 75% складається з води. Цей факт доводить необхідність ретельного зволоження нашого організму. Однак уважність, психомоторні навички і коротка пам’ять також страждають, якщо в організмі людини спостерігається зневоднення хоча б на 2%.

Мозок складається переважно з жиру. 60% цього органу містить жирову тканину. Але це зовсім не дає приводу нам їсти виключно сир і вершкове масло. Однак у раціон необхідно частіше долучати поліненасичені жири, жирні кислоти Омега-3 та інші подібні корисні продукти для здоров’я мозку.

Сучасний мозок не є таким же гострим, яким він був у наших предків.Дослідження показують, що вага мозку та загальний рівень інтелекту людини з часів XIX століття до сьогоднішнього дня знизився, незважаючи на прогрес технологій.

Прийом алкоголю перешкоджає формуванню спогадів у мозку. Чи прокидалися ви коли-небудь після вечірки і виявляли, що ви майже нічого не пам’ятаєте з подій минулої ночі? Це пов’язано з тим, що мозок не формує спогадів у стані сильного алкогольного сп’яніння.

У людини є «другий мозок», який розташований всередині тонкого кишківника.Вчені виявили мільйон нейронів в цій частині тіла, які виробляють “щасливий” гормон серотонін. Ось чому від смачної і солодкої їжі нам часом стає так добре на душі.

«Рідна країна»

Метки: Календар
 
15:42 15.06.2018
Андрій Крупко опубликовал запись в сообщество з Україною в серці

Чи іде минуле від нас, минуле наших предків...

Подивіться на обличчя людей на пострадянському просторі, особливо вранці. Вони похмурі, сірі, як ніби немає приводу для радості. Порівняйте їх з жителями інших країн — учасниками Другої світової.
Після війни не було коли сумувати і заліковувати рани — потрібно було відновлювати зруйноване господарство. Та й говорити вголос про те, що не вписувалося в картину тріумфальної перемоги, було небезпечно для життя.
Поверталючись з фронту бійці не могли поділитися пережитим навіть з близькими: комусь було не можна — державна таємниця, хтось просто витісняв з пам'яті страшні кадри, хтось боявся говорити вголос, адже навіть у стін тоді були вуха. Про убитих на очах однополчан, про голод, нестерпні випробування, звірячий страх і щоденний вибір «або мене вб'ють, або я вб'ю першим» — про все це потрібно було мовчати. Про те, як згинули в таборах друзі, потрапили спочатку в полон, як нерідко жорстоко поводилися солдати, опиняючись на чужих територіях: зараз з'явилося багато розсекречених документів про зворотній бік війни. Але величезна кількість матеріалів все ще зберігається під грифом «Таємно».
Не прийнято розповідати про те, як розпадалися сім'ї через фронтову любов; як вмирали жінки, а нові дружини фронтовиків не приймали їх дітей від перших шлюбів та віддавали в дитбудинку; як в блокадному Ленінграді їли людей; як вели себе солдати і офіцери на захоплених територіях; як жінки на фронті вагітніли і або робили аборти, або змушені були залишати дітей
У всіх, хто пережив чи не пережив війну, залишилося щось невисловлене, що передалося наступним поколінням. Часто це почуття провини, сорому, жаху, болю, туги, безнадійності, відчаю. Майже у всіх, хто пройшов війну в тій або іншій якості, присутній так званий комплекс вижившого: одночасно радість за те, що він вижив, і вина, що інший загинув. Ці люди начебто зависли між двома світами — життя і смерті, з ними завжди поруч привиди минулого.
Вина і сором означають, що там багато пригніченої і невираженої агресії. Як наслідок — неможливість радіти і будувати нове життя. І це передається наступним поколінням. Як це проявляється? Хтось мігрує подалі, хтось починає себе деструктивно вести або проявляти аутоагресію — звідси різні залежності, нанесення собі ран: ті ж татуювання, пірсинг — прояв аутоагресії
Часто історія передається в усіченому або спотвореному вигляді. Наприклад, розповідаємо дітям міф: що прадід був сміливим, не сумував, героїчно пройшов всю війну. І умовчуємо про те, що він відчував страх, позбавлення, впадав у відчай, плакав і вбивав. Іноді історія не передається зовсім, стаючи сімейною таємницею. Або ми називаємо дітей іменами предків, мимоволі чи свідомо прирікаючи їх на ту ж долю.
Багато що з того, що відбувалося під час війни, було табуйовано. Але якщо про певний досвід ми не можемо розповісти безпосередньо, ми його все одно передаємо — невербально. «І тоді він стає афективно-забарвленим, але без деталей — і наступні покоління добудовують сюжет, заповнюють порожнечі, домислюють».
Як кажуть системні сімейні психологи, до четвертого покоління неструктурований, невербалізований, несимволізований досвід стає симптомом, який правнуки переможців несуть в тілі. Нерідко ще у третього покоління — онуків фронтовиків — проявляються незрозумілі тривоги і хвороби. У першому поколінні — непрожитий досвід. У другому — дифузія ідентичності, в третьому — патологія емоційної сфери, аж до пограничних станів. Четверте отримує симптоми, які нерідко лікарі не беруться лікувати — відправляють до психологів. «До нас приїжджали німецькі колеги, і вони наводили інші дані: що психологічна травма« фонить »шести поколінням, і тільки на сьомому поколінні предки" заспокоюються "», — ділиться психотерапевт.
Один з клієнтів, 18-річний хлопець, страждав від задухи. Напади частішали до травневих свят. Думали, астма, водили по лікарях, грішили на алергію. «Я запитала, чи було щось у їхній родині пов'язано з задухою?» — згадує Наталя. Мати хлопця вирушила до своєї матері з розпитуваннями. Виявилося, що прадід хлопчика воював. І так сталося, що йому довелося одного разу за наказом старшого за званням повісити ні в чому не винних молодих хлопців — 16-17-річних — за якусь дрібну провину. Він дуже журився, що змушений був зробити це, і все життя про це пам'ятав, особливо в дні святкування Перемоги. Коли клієнт дізнався цю історію, його напади припинилися.
Інша клієнтка 1975 року народження прийшла з проблемою нез'ясовного трудоголізму. Вона працювала на знос так, що не раз опинялася в лікарні. В розповіді прослизали фрази: «Я наче працюю за десятьох», «Мені ніби не для себе це потрібно». Почали досліджувати сімейну історію. Бабуся відмовилася розповідати, що сталося багато років тому. Розповіла мати молодої жінки. Правда виявилася жахливою. І сама клієнтка, і її мати, і бабуся були єврейками, що дуже ретельно приховувалося від усіх, в тому числі від внучки. Бабуся клієнтки — єдина, хто залишився в живих після розстрілу всієї родини нацистами в Києві в Бабиному Яру. Дівчинку, незважаючи на ризик бути вбитими, сховали сусіди. Вона бігала до ям і шукала рідних і все життя пам'ятала, як ворушилася і стогнала земля, якою засипали тисячі розстріляних тіл. Це настільки її вразило і налякало, що вона, подорослішавши, поїхала подалі від Києва, вийшла заміж і «поховала» назавжди своє походження. А внучка? Вона живе за всіх загиблих, «працює за десятьох». Коли таємниця розкрилася, жінка отримала довгоочікуване полегшення.
Ще один клієнт — молодий чоловік 27 років — з деяких пір почав задихатися. Незважаючи на лікування і навіть операції, напади не припинялися. Коли почали розбиратися в історії сім'ї, виявилося, що під час війни прадід чоловіка був білоруським партизаном. В окупованому селі в будинку залишалася жити сестра його дружини зі своїми і його дітьми. Поліцаї веліли їй повідомити, як тільки родич прийде з лісу, інакше прикінчать її. «Прадіда вбили пострілом, коли той тримав на руках дворічного сина — діда мого клієнта. Він булькотів кров'ю, задихався, дитину встигли підхопити з рук вмираючого батька ». Хлопчик, який на той час умів щось говорити, надовго замовк. Ось так у вигляді задухи до четвертого покоління перейшов той жах, про який в родині ніколи не говорили.
Ще одна клієнтка привела доньку 11 років з анорексією. «Зазвичай анорексія з'являється в підлітковому віці. І мене здивував її настільки ранній старт. Я задала питання: чи є хтось в родині, хто помирав від голоду? З'ясувалося, що в рідні під час війни через це померла 11-річна дівчинка, і ніхто ніколи про це не говорив ». Обжерливість і анорексія — зараз буквально епідемія цих розладів. Системний сімейний психолог неодмінно проведе ниточку в минуле, і швидше за все там знайдеться щось пов'язане з їжею або її відсутністю. Іноді події минулого стають прокляттям для роду.
«Мені на групі розповідали випадок, коли чоловік повернувся з фронту. Його дружину розстріляли німці, залишилася 12-річна дочка. І нова дружина відмовилася приймати дівчинку — звеліла відправити куди завгодно. Як позбулися дівчинки, невідомо. Але раптом в 12 років гине рідна дочка нової дружини. Наступні вагітності закінчуються викиднями, ті діти, що народилися, конфліктують, йдуть з дому ». Ось так заподіяний колись біль може «мститися».
Коли історія зяє порожнечами, в ці чорні діри йде багато енергії всієї родини і навіть тих, хто далекий від першопричин. Тому так важливо шукати, запитувати тих, хто ще має хоч якусь інформацію. Навіть якщо спочатку гіпотези здадуться божевільними. Але причини сьогоднішніх проблем нащадків можуть ховатися в пам'ятному медальйоні прадіда, або в пісні матері, або в старих фотографіях в сімейному альбомі або таємниці, про яку всі мовчать, але вона проривається крізь десятиліття в дивну поведінку або хвороби покоління Z.
«Нам потрібні об'єкти ідентифікації, чіткі послання без" пробілів "і" лакун "від предків. Як правило, наша ідентичність втрачає стійкість в моменти криз. І якщо у нас є здорова основа, нормальне сімейне підтримка, ми впораємося легше. Коли зачепитися і спертися ні на що, люди все одно шукають опору — наприклад, в церкві. Але іноді вони починають займатися саморуйнуванням », — констатує Наталія Оліфірович.
Ми можемо створити таку опору, таке "тверду основу" нашим дітям, якщо розповімо їм без прикрас і купюр те, що було насправді. Наприклад, про те, як прадід прийшов з війни, як він шкодував про те, що йому довелося вбивати людей. Про те, що він був змушений це робити, тому що захищав батьківщину і близьких. Не тільки про тріумф і перемогу, але і про біль, печалі, втрати, злості, розпачі ...
Але розкривати секрети потрібно обережно і вчасно. Буває інша крайність, коли страшні подробиці розповідають у всіх деталях, які дитяча психіка не може переварити. І можна травмувати дитину не менше, ніж недоговорюючи щось.
Ще одна крайність — це посилене, бадьоре святкування, перебільшені і відлаковані розповіді, які перетворюють хороший ритуал — день пам'яті всіх жертв і втрат війни — в вихолощений ритуалвзм, де не залишилося нічого живого...
«Якщо ми хочемо виростити здорове покоління, ми повинні забезпечити ясну між поколеннями передачу інформації», — говорить психотерапевт. Щоб примиритися з трагічною історією, нам потрібно пережити разом біль. У символічному сенсі. Оплакати, обговорити з іншими родичами. Ми можемо поговорити з прадідом-фронтовиком, якщо він ще живий, або сходити до нього на могилу, якщо він вже пішов від нас, і сказати:
«Я знаю, як багато горя довелося тобі пережити. Я знаю, що тобі було нелегко приймати рішення. Наша країна теж несе відповідальність за страждання, насильство, знищення багатьох людей, в тому числі і своїх співвітчизників. Не ми розпалили цю війну. Але за час війни було скоєно багато дій, які призвели до трагедій, втрат і болю окремих людей. Ми визнаємо це. І нам дуже шкода ».

Метки: Чи іде минуле від нас, минуле наших предків
 
13:05 15.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Прізвище чи фамілія?

– Какіє ви патешниє! – не стрималася Софочка, слухаючи наші патякання про прізвища родичів. – Ета же галімий прімітівізм: Іваненко, Петренко, Корж, Скаварада… Даже слово смішноє – прізвище. Вот у нас, так шикарно: фамілія. А ми с мужем – Алейніченкови. Колінька мой архітектар, єго атец проектировал алеі, вот ета радавая істінна русская фамілія! Ета вам ні Дунька с маслабойки – Маслій, – торжествувала сусідка, «три краплі інтелігентності».
– Що смішного у слові «прізвище»? Коротенький корінь –зв— від слова звати. Здавна людина отримувала ім’я, щоб до неї можна було звертатися. Згодом, коли тезок стало забагато, почали до імені прикладати прі-зв-ищ-е – ім’я батька з суфіксом –енк-: Іван-енк-о і воно стало спадковим. До речі, єдина країна Європи, де немає спадкових родових прізвищ – Ісландія. У них ім’я батька автоматично стає прізвищем дитини, тому чоловіки мають прізвища на кшталт Петерсен (син Петера), а жінки Петердоттір (дочка Петера). У Московії до Петра І існувало офіційне слово – «прозвище». Через польську та німецьку мову з латинського familia — «домочадці, родина» в російській мові з’явилося слово «фамилия».
– Ніужто «фамілія» ні наше слово? – вирвалося у Софочки.
– Це ще не все! Алейниченко з проектуванням алей не мав нічого спільного. Засновник роду був олійником, тим, хто бив олію. Прізвище його сина – Олійниченко, а нащадки «ушляхетнили» слово на російський копил: причепили суфікс –ов. – У гурті пенсіонерок задзвеніла тиша: я розбила кришталевий міф Софочки.

http://uahistory.com/topics/language_fun/10874

Метки: мовні забавки
 
09:26 15.06.2018
Лариса Коляда опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

15 червня: це цікаво знати

"Європа вже тепер наряджається в національний одяг, намагається відродити традиційні ритуали. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим — серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей, з якими Європа свого часу поспішила розлучитися"
Іван Миколайчук

За церковним календарем 15 червня вшановують святого Никифора сповідника, великомученика Іоанна Нового, праведницю Юліанію.

Погоду в цей день нашим пращурам прогнозувало сонце: якщо воно ввечері не сяде в хмари, то наступний день буде хороший; якщо сяде в хмари, то негожий і похмурий.

Іменинниками 15 червня є:
Никифор, Уляна, Юліана, Іван, Петро.

Це цікаво:

Колір волосся впливає на характер людини. Як стверджують дослідники, люди, які мають рудий колір волосся відчувають захист від народження, а тому здебільшого виростають з впевненістю, що оточуючі їм повинні допомагати і йти на поступки. У шатенів та брюнетів у характері домінує агресивність. Як, приклад, найманці всіх армій світу здебільшого темноволосі. У світлорусих, русих та блондинів від народження в основу характеру закладена доброта, однак саме це сприяє їхній сором’язливості та постійному бажанню сховатися від світу і людей.

15 червня народились:

1941 — Іван Миколайчук, український актор, режисер, сценарист. Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.

"Я не знаю більш національного народного генія, ніж Миколайчук...До нього це був Довженко" (Сергій Параджанов).

Події 15 червня:

1775 — за наказом Катерини ІІ російські війська під командуванням генерала Петра Текелі (серба за національністю) зруйнували Запорізьку Січ
1834 — відкрито Київський університет
1851 — у Балтіморі молочар Джекоб Фуссель заснував першу у світі фабрику по виробництву морозива
1903 — у Росії прийнятий закон, про відповідальність підприємців за нещасні випадки з робітниками на виробництві
2007 — Прем’єрний показ першого українського анімаційного мульсеріалу "Лис Микита".

Чи знаєте ви що:

У Мар-дель-Плата на міжнародному кінофестивалі "Тіні забутих предків" став фільмом номер один, отримавши Гран-прі.

До Лариси Кадочникової та Івана Миколайчука не можна було підступитися. Тоді ж до актора підійшов один із режисерів Голлівуду й запитав: "Якщо ми вас запросимо приїхати на зйомки, приїдете?" — "Якщо влада дозволить..."— відповів Миколайчик. Виклик з Голлівуду Іванові присилали, але йому про це ніхто нічого не сказав.

У селі Миколайчика жила провидиця. Вони товаришували. Якось подивилася на нього і сказала, що проживе 25 років. І більш нічого. Все, що вона говорила раніше, справджувалося, тому перед його 25-м днем народження дружина сказала, що мама просить приїхати у село. Подумала: якщо щось має трапитися, то хай удома. А Іван про те пророцтво й забув. Приїхали вони в село, накрили столи. Заїхав Дмитро Павличко. Іван іще прочитав його вірша: "Мені сповнилось 25".

Минув день, другий, місяць. Слава Богу, все обійшлося, забулося. А вже коли Іван хворів, лежав і не підводився, покликав її і прошепотів: "Нам сьогодні 25". Перший раз у житті вона забула про річницю одруження. Попросив, щоб схилилася, притулив рукою. Цей останній жагучо-холодний поцілунок вона ніколи не зможе забути. Тоді ж вистрілило в голові: 25! Вони прожили разом рівно 25 років. Через чотири дні Івана не стало. (Зі спогадів Марії Миколайчук)

"Рідна країна"

Метки: Календар
<< назад вперед >>
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Валентин Иноземцев
Войти